Здригнувся Всесвіт і все, що було важливим іще вчора, зникло з небокраю, неначе думка про важливу річ, яку хотілося знайти, але напруга у повітрі просто витерла із памʼяті всі поверхневі й неважливі спогади. Напруга ця висіла вже давно, але лише сьогодні мій звичний світ на до і після розділився! Війна… Це дивне слово ніяк не вписувалось у мій світ, у мою вразливу душевну композицію, де рими впліталися у шепіт вітру, де малювали крилами птахи надії кола величезні, і де роса ранкова напувала спраглу землю, і та народжувала новий світанок. Сьогоднішній світанок був мертвонародженим. У ньому не було життя. Здалося, що цілий Всесвіт розлетівсь на друзки і кожна маленька голочка поцілила у широко відкриті очі землі, від чого та ридала кривавими слізьми, що стали ріками й течуть вже пʼяте літо по багатостраждальних селах і містах! Нема від болю ліків, від зла немає порятунку, нема надії…
Я ніколи не забуду той день,
Коли почалася війна!
Серце розбилось! Життя зупинилось!
Між минулим й майбутнім - пітьма!
Між минулим й майбутнім - сльози!
Біль пекучий! Горе і страх!
Лишилася тільки молитва
На покусаних в кров губах!
В це не можна досі повірити!
І словами не передать!
Боже! Чим ми так завинили,
Що наші діти мають страждать?!
Поможи нам знову повірити!
Нас візьми під своє крило!
Коли сонце нарешті вийде?!
І добро переможе зло?!
Дай нам сили знову жити!
Біль пекельний перемогти!
Тільки не дай нам зламатися!
Поможи нам вперед іти!
Війна… А світ живе своїм життям - один не знає, де заробить копійку, а другий вже втомивсь від того, що може купити все. Я намагалась врятувати найдорожчих і витягнути їх із пекла, яке прийшло з кривавою ордою! Мені здається, що це я тягну на своїх плечах моє старесеньке авто, що стало ковчегом для моїх старих батьків, сестри і трьох котів, та ще собаки, яку колись вже врятувала я з притулку, де вона ледь жевріла серед трьох тисяч таких же створінь невинних, які прийшли в цей світ жорстокий, з бажанням жити, а він, цей світ, їх просто викинув у прірву, з глибин якої ніколи не видно сонця. Ті нескінченні кілометри до миру! І нескінченні кілометри через гори до свободи! І безкінечна путь до світла! Мені здавалося, що я живу з очима, широко заплющеними, навколо мене біль і темрява! А я тікаю від війни, але не можу втекти від себе! І я боюсь розплющити нарешті очі і побачить знову зруйновані міста, і я боюсь вдихнуть на повні груди - і знову задихатися від гарі й пороху! І я боюся темряви!
Як важко жити у темряві!
Коли ти не бачиш виходу,
Коли ти не можеш дихати!
І очам до цього не звикнути!
І йти тобі просто нікуди!
Маленький промінчик надії,
Який ледве-ледве жевріє-
Що все це ти бачиш у сні!
І чуєш якісь голоси,
Але ти не знаєш чиї,
Не знаєш, чужі чи свої…
Як важко жити у темряві,
Ніколи не бачити снів!
Від цілого світу ховатися,
Від кожного звуку здригатися,
Не знати - це вибух чи грім!
Як важко себе губити,
Не знати чи ти ще живеш!
Бо в темряві важко зробити
Хоч крок, щоб почати, хотіти,
Бажати, любити! Без меж!
Без меж і обмежень, кордонів,
Якими лякає пітьма!
Ти навіть і кроку не зробиш!
Ти просто сліпий і безсилий,
Якщо без поводиря!
(І дороговказу нема!!!)
Якщо ти без цілі і волі,
Без сенсу, жаги і смаку,
Тоді залишайся в полоні‘
Ти вибрав таку собі долю -
Чорну, холодну пітьму!
НЕ ХОЧУ Я ЖИТИ У ТЕМРЯВІ!
Вона для слабих, а я сильна!
Я хочу любити, сміятись,
Добром і теплом надихатись!
Я ХОЧУ! Я СИЛЬНА! Я ВІЛЬНА!
Мені вже майже шістдесят і маю я зіграти роль Фенікса у своїй новій життєвій пʼєсі! Я маю переписати сюжет свого життя з нуля - я маю вчитися ходити, не оглядаючись, і не боятись грому й блискавки! Я маю створити себе нову, переступити через свої страхи і невпевненість, і маю я навчитись жити!
Мій всесвіт розлетівся на шматочки,
Зірки закрили очі і заснули,
Планети загорнулися у ковдри,
Комети десь за обрій полинули!
Я відчуваю подих злого вітру,
Він не дає зібрать думки до купи!
І хочеться кричати - і не можу
Розкрить обвітрені , холодні губи!
Хочу кричать - верніть моє безмежжя!
Кричать зіркам - відкрийте ваші очі!
Світ в темряву поринув як в безодню,
І світло не проб’ється серед ночі!
Серед зими не грітиме вам сонце,
Серед пітьми не будуть квітнуть зорі!
Коли зима у серці, дуже важко
Не потонути у своєму горі!
Я дуже не люблю трухляву осінь!
Я дуже не люблю підступну зиму!
Я опиняюсь в темному барлозі,
Але я мрію про весну красиву!!!
Я мрію про підсніжники тендітні,
Як бджілка п‘є ранкові аромати,
Коли в повітрі зріє насолода,
Я починаю всесвіт свій збирати!
Новий і зовсім незнайомий всесвіт,
Він сплетений любов‘ю, щастям зшитий!
Він ще в бруньках, та скоро він розквітне!
Цей всесвіт ти не можеш не любити!
Мій новий всесвіт! Моє нове життя! Чому всі люди завжди бояться нового? Чому так страшно зробити перший крок? А особливо, коли у тебе за плечима багаж із досвіду, і зустрічей й прощань! Нове - це ж не тільки про будівництво, це і про руйнування. Коли руйнуєш ти старий фундамент, руйнуєш своє життя - старе й знайоме, себе руйнуєш, бо не можливо застрибнути в поїзд у майбутнє, коли сидиш на привʼязі минулих спогадів. І я будую своє нове місто!
Місто умилось дощами.
В калюжах - перлинки вогнів.
Оголені мерзлі дерева
Віддались на волю вітрів.
Чому мене осінь не вабить
Багрянцем застиглим своїм?
Чому у осінньому місті
Я дуже боюсь своїх снів?
Боюся я знову поринуть
В минулого темряву злу!
Цей страх став частиною мене
І тягне мене у пітьму!
Прикрасилось ясними зорями,
Вогнями світиться місто.
Я знову збираюся з силами
Писать свою долю начисто.
Змінить декорації хочу,
Акторів нових підібрати,
Щоб в цьому новому спектаклі
Все по-новому зіграти!
А я буду знову собою?
Цю роль я писала сльозами!
Біль завжди був моїм натхненням,
І в серці не гоїлись рани!
Місто вкривається хмарами,
Місто лягає спати.
А я буду знову ночами
Нову свою долю писати!
В ній буде багато натхнення
І чистого свіжого вітру!
Я буду вчитися жити!
І сльози з очей своїх витру!
Я хочу відчути свободу,
В безмежне зануритись щастя!
Я хочу бути собою!
І впевнена - це мені вдасться!
Мої вірші ідуть зі мною по життю. Вони - птахи, які несуть мене над хмарами, щоб дати змогу надихнутись світлом, коли внизу вже сутінки! Мої вірші - це добрі ангели, які рятують мою душу! Це медитація, коли я кожне слово беру немов перлину й нанизую її на на нитку спогадів. Слова - це мої сльози, яких немало виплакала вже, розливши на папері! Слова - дрібненький бісер, з якого я собі побудувала замок моїх мрій. Мені здається, що коли я перекладаю свої вірші на інші мови, я ніби спілкуюся з моїми найближчими сусідами і друзями. І кожен з нас збагачується з цього спілкування! З моїми віршами я проживаю тисячі життів, вони мене рятують від зневіри, я граю різні ролі, але я залишаюся собою і дуже хочу зробити цей світ гуманнішим і кращим.
Народжую вірші, себе я бачу
Коли Шекспіром, а коли Гомером!
Моє життя як дивний серіал,
Задуманий умілим режисером!
Здається все розбилося ущент,
Та знову я тягну свій камінь в гору!
Я часом Фенікс, часом Ахіллес,
Завжди шукаю силу і опору!
Завжди живу Надією і Вірою,
Але любов постійно омина!
Висаджую в душі казкові квіти,
А в серці замерза озимина!
Я вірю в мрію, і весну, і щастя,
Але боюся зради і грози!
І з першим сонячним промінням
Ловлю я смак прозорої роси!
У пазлі мого життя постійно губляться частинки, за деякими дуже я сумую, бо це були чудові спогади. Але були й такі, які ніколи б не хотіла я знайти, і про які хотіла б я забути! А як же скласти пазл? Я думаю, що ще я встигну створити нові частинки, якими заміню всі ті, в яких було багато сліз, тривоги й болю! Я заміню їх на весняний дощ, на сміх моєї маленької онучки, на всі мої вірші, які я хочу залишить у спадок. Нехай цей пазл буде кольоровим, наповненим блакиттю неба, яскравим сонцем і осяяний любовʼю. Це той новий мій всесвіт, який я залишу після себе!
Колаж із тканини, ручна робота · 2026