З цього речення й починається текстильне мистецтво Людмили Куліченко. Бажання і вміння зустрілися — і замість пензля з’явилися голка, нитка й клапті тканини. Портрети, триптихи, ковдри, серії — все зроблене руками, без жодного мазка фарби.
Слова прийшли раніше — і надовго замовкли. У її роду вони були завжди: дідусь і дядько — журналісти й письменники, батько-технар писав такі листи, що їх хотілося перечитувати, син-технар нині пише статті англійською, від яких важко відірватися. Школяркою вона теж писала — наївно, по-дитячому. Батько відвів її до літературного гуртка, де дорослі чоловіки посміялися з дівчинки, і кар’єра скінчилася, не почавшись.
Слова повернулися через сорок років — у 2022-му, в еміграції, коли вже не було куди їх подіти. Відтоді написано понад пів сотні віршів: про війну і надію, про онучку, про грозу, море й весну.
Дві освіти — економічна і філологічна, диплом MBA. І дивна симетрія долі: сербохорватська, вивчена сорок років тому, зустрілася зі словенською, яку вона четвертий рік намагається приручити. Сьогодні це її щоденна робота — бізнес-консультації, супровід учасників інтеграційних курсів, викладання хорватської, переклади. І мистецтво.
Майже все, що вона робить, вона віддає. Ковдри — рідним, портрети — друзям, картину «Grad Rače» — бібліотеці містечка, яке першим прийняло її у Словенії, триптих «Обличчя часу» — Zavod Dress for Success Maribor. Вірші для найближчих пишуться до тих самих днів щороку.
Іноді вірші сходять зі сторінки й відроджуються в тканині.
А тепер вона вчить шити свою онучку — на дитячій швейній машинці.
